Розстріляний з’їзд кобзарів

Кобзарство – самобутнє явище не лише української, а й світової культури, предмет нашої гордості. Це – духовна спадщина нашого народу. Народні думи оспівували героїчну боротьбу українського народу. В них також підноситься ідея патріотизму, оборони рідної землі. Тематика дум пов’язана з подіями, що стосуються усього народу, його ідеалів і прагнень. У них возвеличуються герої з народу, що захищали незалежність України. Оспівуються козацькі ватажки: Іван Богун, козак Голота, Ганжа Андибер, Байда, Маруся Богуславка, Богдан Хмельницький, Данило Нечай, Максим Кривоніс і багато інших.

Традиція оспівувати свою Батьківщину зберігалась протягом всієї історії існування і боротьби за незалежність України. Кобзарі та лірники воістину були уособленням національного характеру, джерелом духовності сучасних та минулих поколінь. Їх внутрішній світ характеризується широтою інтересів, багатством та глибиною емоцій і потреб, здатністю співпереживати долю інших людей і долю всього народу, багатством уяви, винятковою волею. І водночас їм була притаманна непримиренність у ставленні до зла і неправди, почуття власної честі та гідності, масштабність осмислення історичних подій, тонкий ліризм.

Кобзарі не були жебраками, як намагались їх охарактеризувати більшовики. Покликані формувати високі національні ідеали, вони до найменших дрібниць були живим втіленням найвищих людських чеснот, не зраджували своїх принципів навіть перед загрозою смерті. Вини були людьми виняткової моральної чистоти і громадської гідності. Кобзарство розкривало перед народом світ на засадах духовності і краси, проповідувало вустами своїх національних бардів найвищі людські цінності: вірність Богові і Україні, повагу до старших, вірність побратимству, порядність, чистоту людських взаємин. Народні думи у їх виконанні робили великий вплив на народ. Кобзарі були патріотами, приймали участь у народно-визвольних рухах.

З приходом в Україну влади більшовиків кобзарі продовжили свою патріотичну місію, адже мандруючи по сплюндрованій революцією, громадянською війною, тяжкими поборами від влади, вони все це бачили і розуміли. І як уміли – доносили ці знання згорьованому народу. Ось це і стало причиною того, що радянська влада не терпіла проявів українського патріотизму та націоналізму, того, чому навчали своїми піснями кобзарі та лірники. Їм потрібна була сліпа і глуха слухняна маса, чого ніяк не могли досягти в Україні завдяки багато в чому кобзарям, які не давали своїми піснями забути людям, що вони люди, що вони українц, що це їх земля.

Уже з перших днів утвердження в Україні влади «робітників і селян» більшовики влаштовували справжні лови на сліпих і немічних народних співців і розстрілювали їх на місці, без слідства і суду. Лірник Йосип, кобзарі Іван Литвиненко, Андрій Слідюк, Федір Діброва, Антін Митяй, Свирид Сотниченко, Петро Скидан – це лише невеликий перелік страчених за 1919-1920 роки. А скільки їх безіменних і безпаспортних, полягло під червонокозацькими шаблями, червоноармійськими і міліцейськими кулями – не відомо нікому.

На початку грудня 1930 року у Харківському оперному театрі відбувся з’їзд народних співців Радянської України. З’їзд, на який з усіх областей було завезено 337 делегатів – кобзарів і лірників, офіційним приводом стало залучення народних співців до соціалістичного будівництва і відступу від українських народних виконавських традицій. Пізнім вечором кобзарів вивезли з вагонів до лісосмуги біля села Козача Лопань. Там заздалегідь уже були викопані траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їх малолітніх поводирів в одну шеренгу, загін особливого відділу НКВС УССР розстріляв їх. По закінчені цієї страхітливої акції тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Їх інструменти теж знищили – просто спалили!

В радянській пресі хоч якісь згадки про розстріл народних співаків шукати марно. Навіть в архівах колишнього НКВС-КДБ дослідники кобзарського мистецтва не можуть знайти документального підтвердження цієї жахливої трагедії. І все ж правда про розстріл кобзарів потроху виходить назовні в розповідях і спогадах небагатьох уцілілих людей.

Їз спогадів сучасника: У 1956 році цьому політв’язню довелось протягом двох тижнів перебувати в пересильній в’язниці у Москві. У великій камері біля сотні політичних в’язнів. Тут же був і колишній працівник НКВС, уже на той час репресований. Коли зайшла розмова про події 1932-1933 років на Україні згадали і кобзарів. І тут він ошелешив співрозмовників: виявляється він мав повну інформацію про знищення більше як двохсот українських кобзарів. Тих, кого під надуманим приводом, за розпорядженням «згори», зібрали і вивезли на розстріл!

Розправа над кобзарями стала свого роду прелюдією до страшного голоду на Україні, до голодомору, що уже наступав. Загинули мільйони українців. І з тих пір у подальші передвоєнні роки ніхто вже не бачив кобзарів.

Лише коли над будинками Верховної Ради України замайорів синьо-жовтий прапор, заговорили очевидці тих страшних і трагічних подій. Свідчення збирались багато років з різних каналів, тому що подія ця була повністю засекречена, а той, хто ризикнув того часу навіть пошепки щось сказати – зникали на довгі роки чи навічно в катівнях НКВС.

Опираючись на свідчення місцевих жителів, пошуковою групою Спілки Української Молоді було встановлено приблизне місце страти народних співаків.

На місці страхітливого злочину, після ексгумації та ідентифікації тіл замордованих лірників і кобзарів, буде встановлено Памятний Хрест.